Amadej, 39 - 15 июня 2008 12:23

Двосторонній подих долі
Мене овіяв, та вже втомив,
Так довго палко я його чекав,
Та дочекався та попав.

Я довго вчився жити без кохання,
Без поцілунків, зустрічів прощання,
Пізніше я втомився бути сам,
Почути знову в серці свому гам.

А от коли нарешті дочекався,
Любові палкої в собі,
Також відчув її взаємність
Легко стало на душі.

Та двосторонній подих долі,
Мене досі обвіває,
Мені так соромно та важко,
Я двох сильно палко кохаю,

Небезпеку знову я відчув,
Одне кохання зробить рану
А зранку прокидатися зі сну,
І згадувати про свою зраду?

Обох позбутись також я не можу,
Тому, що серцю важко наказати,
Та й не хочу я для любові,
Знову його зачинати.

Обох любити, я не можу,
Це сильна зрада для нас трьох,
Певно потрібно все так залишити,
А розсудить нас всіх Бог.

Важко кохати, хоч я певно ніколи не кохав... Та ні кохав але не на завжди. Не має значення. Що може бути важче аніж любов, я знаю, одночасно любити двох,. Я ніколи не був в подібних ситуаціях, я завжди говорив, що кохаючи двох не кохаєш нікого, але це не так. Я в цьому, що хвилини сильніше, переконуюсь, ПАЛКО, НЕСТРИМНО,ВСІМ СЕРЦЕМ ОБОХ, я божеволію.
Хоча причина мого божевілля ясна.
Я надто довго не пускав в своє серце нікого, я був сам занадто довго, і коли нарешті відкрив його, воно заповнилось спрагою, і вмістило в собі стільки скільки могло. Велике в мене серце, якщо там вистачає місця для двох…..
Себе за це карати, чи залишити як є ????

• 
• 
•